“Скажіть, а бібліотека працює?” – питання від жінки, яка з дочкою йде з пункту видачі гуманітарної допомоги, ставить у ступор.
Ми стоїмо в центрі міста Берислав, яке щоденно росіяни обстрілюють з “градів” та артилерії. За спиною у нас дійсно будівля бібліотеки. Її двері зачинені, а вікна вибиті, і скло на тротуарі відбиває зимове, але вже тепле сонце.
Повз нас інколи проходять люди. Вони обовʼязково вітаються.
Відразу за будівлею бібліотеки видно Каховське море, а за ним – оповита серпанком Каховка. Звідти щосекунди може прилетіти десяток-другий ракет від “градів”. Про це думаємо постійно, поки пересуваємося майже порожнім містом.
Насправді, місто не порожнє. Тут досі, не дивлячись на постійну небезпеку, живе близько 3500 мешканців.
“Багато людей залишається. Хтось не може покинути господарство, хтось стареньких батьків. Живуть під обстрілами. Звикли”, – втомлено каже керуюча справами виконавчого комітету Бериславської міської ради Лариса Дамаскіна.
Жінка вміло командує групою чоловіків, які розвантажують фуру дров. Газу в місті немає через пошкодження газогону на греблі Каховської ГЕС, тож дрова у степовому краї стали стратегічним товаром. Їх передають волонтери, гуманітарні місії, купують за кошти держбюджету.
На розвантаження кидають всіх, хто є.
Будівля міської ради майже вщент зруйнована. Росіяни ще влітку 2022 року вигнали її працівників та влаштували тут штаб.
“Свисту не було. Взагалі нічого не було. А потім вибух. Всю вулицю заволокло пилюкою, і росіяни почали розбігатися як таргани. Я втиснулася в стінку, і дивилася на їхню паніку”, – розповідає директорка однієї з місцевих шкіл Ольга Дерябіна, яка стала свідком прильоту декількох Хаймарсів по будівлі з окупантами.
Вулицю швидко очепили, тож подивитися, скільки “двохсотих” росіян виносили з міської ради, не зміг ніхто.
Будівлю їй шкода — там нещодавно тільки робили ремонт, а росіян не шкода.
Посадовці, які досі залишаються в місті працюють в іншій будівлі. В коридорах тут повно людей. Здається, що потрапив у чорно-біле радянське віно про жовтневий переворот, зайшов у “штаб революції” і зараз от вибіжить матрос з кулеметними стрічками на грудях і мідним чайником в руках.
Тут хтось пише якусь заяву, там двоє пруть коробку з консервами, а у кутку хтось спить, очікуючи дрова або буржуйку.
“Страшно, звісно. І за себе, і за людей. Але якось привчилися вже жити. Головне, аби не стріляли”, – каже Лариса Дамаскіна.
Вона готує каву і діловито веде розмову із начальником управління освіти, який привіз їй пакет мандаринів. Аромат мандаринів змішується із запахом кави та дров, які складають під вікнами.
Розмова йде про освітню мережу, кількість дітей, які не навчаються онлайн та інші важливі речі. Зʼясовують, що більшість дітей, які не підключаються на уроки мешкають досі у Зміївці. Це старовинне шведське село, яке з 2020 року входить до складу громади, росіяни криють особливо сильно.
В селі сильні руйнування, світло відновити там поки неможливо — ремонтні бригади не можуть туди навіть заїхати.
“Головне, аби не стріляли”, – тихо каже жінка та йде командувати своєю армією вантажників.
І здається, це головна теза, яку повторюють тут всі. У кабінетах чиновників, розвантажуючи гуманітарку та чублячись у черзі за нею.
Але стріляють. Чуємо перші розриви “градів”. Здається, 5-7 ракет впали десь зовсім поруч. Встигаємо забігти під рознесену вщент міськраду. Є якась надія, що стіни врятують від уламків. Глибше заходити немає сенсу — будівля без даху.
Десь далі чуємо прильоти ще десятка ракет від “градів”. Цікаво, яку б книжку вибрала на полиці бібліотеки та жінка? Шкодую, що не спитав і не зможу передати їй “Новою поштою”.
Їдемо в школу. Будівля стоїть недалеко від тієї самої бібліотеки, просто на березі рукотворного Каховського моря. Якби вчився в цій школі, на математиці б мрійливо дивився на несправжнє море та мріяв про літо.
Але з 24 лютого минулого року мріяти тут майже нема кому. В школу періодично прилітають “гради” та міни. Одна з ракет вдарила просто в сходи, які ведуть у двір школи. Уламки ракети добили вікна ґанку та першого поверху. Покручений корпус російської ракети лежить поряд.
Тут всім командує Сергій Сергійович. Він не директор, а педагог-організатор цієї школи. Виїхати не може через літню маму, тож доглядає за школою.
“Розкладу як такого немає. Гатять вночі, вдень. Але ми так помітили, що в районі 11 ранку обовʼязково прилітає. Якась в них традиція. А ми шо, ми живемо. От прибираємо зараз скло, яке побили “браття”. Все полагодимо, аби тільки не стріляли”, – каже він і веде показувати бомбосховище.
Його не встигли відремонтувати рік тому. Кошторис був порахований на декілька мільйонів гривень. Таких грошей в бюджеті громади не було, немає та і довго ще не буде.
Рушаємо знову в центр порожніми вулицями. В приміщенні управління освіти, культури, молоді, туризму та спорту міськради росіяни влаштували свій гуманітарний центр і готували псевдореферендум.
Підлогу тут хтось дбайливо прикрасив прапорами.
Актова зала завалена лахміттям, залишками продуктових пайків, коробками з дешевими ліками та книжками “Народні казки Псковщини”. Очевидно, що більшість мешканців окупованого Берислава не повірили казкам з півночі і казки не брали.
Ми нарахували тут їх під сотню.
В кабінеті начальника валяються розібрані виборчі скриньки та пачки окупаційної Наддніпрянської правди. Цим казкам бериславці теж не повірили.
Поряд у дворі музея бачимо половецьких “баб”. Вони майже за тисячу років бачили багато воєн і точно нічим не здивовані. А от памʼятник Леніну з подвірʼя пропав. Хто і навіщо його забрав, поки загадка.
Майже всі магазини в місті зачинені — торгувати продуктами у місті, заваленому гуманітаркою немає ніякого сенсу. А ось розчинна кава — товар ходовий. Її тут продають на вагу прямо посеред вулиці.
Спускаємося ближче до річки. Пейзаж все більше нагадує про силу американських ракет та про їхню точність.
Окраса міста — парк, зроблений за кошти тоді ще кандидата в депутати Колихаєва, візуально постраждав не дуже, хоча знаходиться у окупантів як на долоні. Сюди явно щось прилітало, але поки некритично.
В таку близьку і таку далеку Каховку уважно вдивляється Кобзар.
Він не такий легковажний, як дівчата з фонтана в стилі “бикоко”.
Хоча і вони за цей рік, здається, подорослішали. Їхні бетонні ноги посікло осколками.
З боку Каховки чутно кулеметні черги. Скоро знову вдарять з “градів”.
Сергій Нікітенко
Цей матеріал було створено завдякі щирій підтримці читачів видання, які профінансували поїздку членів нашої команди на Херсонщину. Якщо ви бажаєте нас підтримати, просимо долучатися
